З ініціативи ЮНЕСКО 21 березня відзначається Всесвітній день поезії. Ця дата безпосередньо стосується родини факультету ІФСК СумДУ, адже майже сімсот його представників пов’язані з поезією. Одні прекрасноголоссям Калліопи, інші вінком чи сувоєм Евтерпи, а ще хтось лірою Ерати, вказівною паличкою Уранії чи навіть нитками Аріадни.
– Ще давні греки зрозуміли, що сама людина не здатна свідомо генерувати ні думок, ні почуттів, ні художніх творів. Робить це певний механізм, – розмірковує поет, перекладач, головний редактор газети СумДУ «Резонанс», член Національної спілки письменників України Василь Чубур. – Цей механізм, – продовжує він, – сьогодні в підручниках, наприклад, із теорії літератури, теорії твору та інших гуманітарних сфер називають акцептором дії або ж біокомп’ютером. Несвідоме авторство раніше було притаманне й мені. Проте десь на межі 80–90-х років минулого століття запідозрив, що літературна творчість є синергетичним процесом. Тобто в кращому випадку людина може стати співавтором створених текстів із різною часткою участі в означеному процесі. Інша частка належить втаємниченим глибинам людської психіки, підсвідомості, дослідженням яких займалися З. Фройд, К-Г. Юнг, Л. Виготський та їхні послідовники. Детальніше про таке можна прочитати в підручниках із теорії літератури, психоаналізу та літературознавства, в «Антології світової літературної думки ХХ ст.» тощо. Усі вони є в бібліотеці СумДУ.
Свій перший поетичний твір, у якому частка авторства була досить вагомою, Василь Чубур написав на початку 1990-х. Каже, що саме тоді й відбулись перші спроби глибше зрозуміти ідеї створених раніше поезій.
– Авторами, як правило, стаємо не в момент написання тексту, а коли починаємо його правити, намагаючись добитися пріснозвісної єдності форми та змісту. А для цього треба знати правила створення форми й розуміти якомога глибший зміст, надчутливу ідею, – підкреслив поет.
У своїй творчості Василь Чубур віддає перевагу ліричним творам. Каже, лірика як рід має певні види, тому він створює «різне по-різному». Як приклад наводить два коротенькі вірші з циклу «Фантасмагорія».
***
Людинокуриця по вулиці пробігла.
Услід їй вовкулака подивись,
А я в собі відчув підземні ікла
І Лик отой, що нам дарує вись.
Де Божий храм? Помийниця вселенська!
Усе – міраж! Хоч музика й луна,
Але не чутно в ній живого серця
І десь в струні чекає вже труна...
***
Звісно ж, неприємно бути штука-туркою,
Але значно неприємніше –
не знати правди про самого себе,
Вважаючи шляхами життя
Сліди тарганів на шпалерах...
***
– Поезія – це хитра панянка. Може народжуватися, коли їдеш в автобусі, читаєш іншу книгу, ідеш містом. Лишається зупинятись і записувати. А, буває, деякі вірші так і лишаються ненаписаними і зникають так само, як і з’явилися, якщо не мав ручки чи телефону в той момент.
Такі думки висловила в розмові поетка Надія Стеценко (Мариноха) – випускниця факультету ІФСК СумДУ 2013 року. Після закінчення навчання викладала редакторські дисципліни у Прилуцькому гуманітарно-педагогічному коледжі ім. І. Я. Франка, була організатором масових заходів у Прилуцькій районній бібліотеці та спільно з місцевим ТБ «Прилуки» заснувала програму про книжки «Арт-блог». Нині створює рекламні матеріали та продовжує віршувать. У своєму творчому арсеналі має поетичну книгу «Таємниця твого Всесвіту» (2015) та прозову «…на побачення з Долею» (2018).
На думку Надії, створення поезії – це такий собі спосіб світосприйняття людини та його відображення саме в римованій формі. Щодо тематичної спрямованості творів авторки, то воно різноманітне – від кохання до філософського пізнання світу.
– Все залежить від настрою, адже мої слова народжуються з емоцій. І, звичайно ж, для мене добре, коли ці емоції гармонійні та позитивні, хоч вірші, незважаючи на це, можуть бути різними й не завжди про самого автора, як почасти думають читачі.
Нещодавно творчиня закінчила редагувати вірші для майбутньої книги. Зізнається, ще не готова відпускати її в світ. Та й узагалі етап відпускання для неї дуже важливий, бо це вже будуть не «авторські слова, а того, хто читатиме».
***
Весняне небо розстеляє простір –
Як світлі вікна в таємничий Всесвіт.
Ми на землі цій – просто гості,
Роса на квітах, тихий вітру шепіт…
Куди біжать стежки із цього неба:
До Риму ж чи в нові світи?
Всі зміни світу починай із себе:
Щоб не упасти – треба просто йти.
Весняне небо розстеляє аркуш –
Пиши на ньому все, чого хотів!..
… Життя – це реактивний лакмус,
Як перевірка твоїх справ і слів…
***
Свої перші кроки на шляху до підкорення поетичних вершин робить третьокурсник Максим Ревера. Себе він називає аматором, а потяг до написання поезій – хобі та спробою знайти віддушину.
– Я пишу вірші для себе. І роблю це так, як у мене виходить. Можливо, іноді навіть тем особливо не розумію. Однак мені здається, що поезія повинна бути дзеркалом, тож людина, яка її читає, має бачити себе в ній, – ділиться хлопець.
***
Їдуть потяги у море,
Всіх звезуть швидко, у мить.
«Граєш паскудно, акторе!»
Потрібно не грати, а жить.
Обмаль портретів бачив я,
Усі дивилися крізь долі,
Та, не в портретах історія,
Актор лишився без ролі.
Ласкавими були колеги,
Посміхався кожен з них,
Сідають у запасні ковчеги,
Не покликали, не встиг…
***
Ще одна наша поетеса членкинею факультетської родини стала зовсім нещодавно: Марія Рашевська навчається на першому курсі.
Дівчина розповіла, що любов до слова з нею із самого дитинства:
– Перший «поштовх» до творчого мислення і написання творів помітили ще у чотири роки, коли я, дівчинка, яка народилася у російськомовній сумській родині, йдучи по маленькому ринку на дев’ятці із дідусем за руку спонтанно сказала: «Ветер спешит налегке».
Серед тем, що найбільше імпонують Марії, саморозвиток та сильна особистість у складному світі. А ось таке поняття як «муза» вона взагалі намагається обходити увагою.
– Щодо настрою і «музи» скажу так – не чекаю. Сідаю і творю. Надихають мене на твори стоїчні батьки, любов і почуття, світогляд, ситуації з життя. Люблю писати з власного досвіду. Немає нічого кращого, аніж пережити щось і саме його відтворити.
Спираючись на власний досвід, дівчина запевняє, що може творити за будь-яких обставин:
– Їду до батьків чотири години в автобусі – пишу, проснулася вранці о сьомій без будильника – творю, чую свист потягів о четвертій ранку – віршую, сплю – генерую, адже сни також є джерелом натхнення. Аби тільки хто знав, наскільки там усе сюрреалістично…
Остання збірка, над якою працювала дівчина, – «Сповідь». За неї отримала премію О. Дмитренка в 2020 році (місцева літературно-мистецька премія у Решетилівському районі Полтавської області). Саме це видання зібрало останні вірші, які Марія написала ще школяркою, тому вони відбивають її найвизначніші тогочасні почуття й думки.
Сповідь
Не покорилася вітрам,
І серця на поталу
Катам я не віддам –
Не кидайтесь в оману.
Чеснот собі не допишу,
Не дорікну нікому,
І письмено не полишу,
Мов недороблену оздобу.
Хай Симоненкові вірші
Указують дорогу.
Костенко «дотик до душі»
Збудить в душі тривогу.
За рід, за правду, котрії
Голублять серце і надію.
Усі сподіванки мої –
На себе і на протидію.
Тримати у душі вогонь
Так важко і так низько,
Коли замерзлих тих долонь
Здіймалося так близько.
Не сила вже душі мовчать,
Бо слово – не копійка,
Вірш змусить правду відшукать
І стане заспівом до збірки.
***
Поезія – великий непізнаний світ, який відкриває свої межі лише справжнім прихильникам Калліопи, Евтерпи, Ерати, справжнім шанувальникам його величності Слова. Приємно, що саме таких особистостей об’єднує #найкращий_факультет_галактики. І хоча сьогодні ми назвали прізвища лише кількох із них, уваги та пошани заслуговують усі без винятку факультетівці. Тож усіх нас вітаємо з умінням та місією відповідати на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини.
Анастасія Дєдова, студентка групи ЖТ-81
